Пару слів до реального, а не "на біс для Сталіна" Дня перемоги.
Саме сьогодні Європа... ні, не святкує. Згадує. Сумує за загиблими. Намагається вже вкотре довести собі самій, що страшні рани вже зализані, що дика сварка, яка переколошкала всі народи без розбору, ніколи не повториться. Це ілюзія, але це - спосіб бодай якоїсь терапії після того, що сталося.
А запроваджений, як не помиляюсь, в 1968 році "Дєнь Побєди" - то про інше. То не терапія. Не стану пояснювати, чим це було за сересеру, але сьогодні це - розчісування імперського комплексу плюс звичне для русскіх привласнення чужого. Це ганебне дійство рік по року не викликає в мене жодних почуттів, окрім огиди. Навіть не ненависті.
І ще. Так вийшло, що я знав трохи більше своїх дідів, аніж пересічна персона мого покоління: я єврей, а єврейські родини зазвичай дуже розгалуджені та всі родичі знають всіх інших. Майже всі мої дідусі та багато моїх бабусь або воювали, або впахували на військових заводах та фабриках. А от "празднік со слєзамі на глазах" в них виходив трохи однобоко: вони згадували своїх загиблих, згадували свої тяжкі долі... а по парадах не вешталися. Одного-єдиного разу я, юний піонєр, притаркав після дооооовгих умовлянь свого дідуся Льову до школи на "урок мужества", то він там мовчки посидів, підвівся та й гайнув домів, а на мене так подивився, що з тієї пори я зарікся підкочуватись до нього з подібними проханнями. І про війну він мені не хотів розповідати, я про його бойову біографію дізнався випадково, коли читав мемуари Георгія "М`ясника" Жукова: в епізоді, де він писав про свою коротку інспекційну подорож із генералом Болдіним, стояло: "Мы с Болдиным отправились в войска, водителем был какой-то сержант, кажется, Спектор" (я не перевіряв дослівність, просто пам`ятаю приблизне формулювання). Отой "кажется, Спектор" і був мій дідусь, Леон Якович Спектор, який прослужив водієм всю війну: возив начальника штаба Київського округу генерала Болдіна, возив "навіженого вірмена" полковника Тер-Гаспаряна, гасав по передку на вантажівках, наривався на міни та німецькі танки... а мені, малому, ніколи нічого не розповідав. Розповідала бабуся Хана-Лея Нухімовна Лернер: і про нього, і про себе...
Те ж саме було і з моїм другим найулюбленішим дідусем, дідом Семеном. Той взагалі мені казав - мовляв, подвигів не буде, я тобі краще заспіваю. Ну, й співав, фронтові пісні. Про те, як він тричі втікав із німецьких таборів для полонених, як вижив на Білостокському виступі й дійшов до Берліна, як порядкував невеликим табором тепер уже для німецьких полонених, після чого катастрофічно закохався в доньку одного з них і примудрився через це всіх своїх 40 старих фольксштурмістів відпустити домів та ще й не потрапити після цього під трибунал - про це мені розповідала мама...
Так от. Спогади про моїх дідусів дорогі мені й я завжди про них пам`ятатиму, доки розум маю. І саме тому я категорично проти того, щоб портрети моїх дідів якісь незнайомі люди носили на палях, а потім викидали їх до смітників. Це мої діди, а не їхні. Це моя пам`ять, а не якогось підора зальотного, який молиться на кашкета Гітлера, волає "можемповторіть" та з усієї війни пам`ятає лише, що на війні давали "наркомівські сто грам". Нехай сам запхає собі палю до сраки й скаче по Красной площі під українськими дронами.
Я знаю, що це чисто символічний жест, але я сьогодні заявляю: я ЗАБОРОНЯЮ побєдобєсам та особисто хуйлу використовувати портрети моїх дідусів для їх огидних кривлянь. Я ЗАБОРОНЯЮ чужим людям, яких вважаю воєнними злочинцями, зазіхати на пам`ять моєї родини. Запхайте ваше побєдобєсіє глибоко цим тохес аран унд гейт індрерт.
Доповідь завершив.
(С) Дід Панас.
Один з моїх рідних дідусів також ні за цапову душу віддав своє життя під час нападу сересеру на Фінляндію. Про це в сім'ї намагались не згадувати. Не знаю, як і чим залякали мою бабусю нквдистські виблядки, але, навіть на 35 річницю побєдобєсія, коли червоні слідопити, учні сусідньої школи приходили і розпитували її про дідуся, пропонували знайти, де насправді його могила, бабуся відмовилась категорично. Прізвище та ініціали мого дідуся таки викарбували на пам'ятнику, поруч з сотнею інших, але, мені від того не стало краще.
